Я працюю на такій роботі, що частіше за все, всі хто приходить, то скоріш хоче звільнитись, але не ризикують, бо так добре ще ніде не платили. Власне, причинами чого всі хочуть піти, це перш за все наш начальник, він дуже суворий, він ненавидить коли працівники запізнюються, а друга причина, це те, що наш начальник створив список певних правил, які тримають нас у жорсткому контролі й не дають нам працювати.
Колектив у нас не маленький, чоловік тридцять і всі добре один одного знають. Всіх нас об’єднує те, що ми ненавидимо одну й ту ж людину – нашого начальника. Хоч він і одного віку як ми, він дуже задався, відноситься до нас так, наче ми ніхто, і будь-який наш прокол, він нас відчитує як малих дітей.
І якось одного дня, коли всі слухняно робили свою роботу, керівник попросив нашу Христину зайти до нього. Ми всі глянули на неї, і тихо промовили «Щасти!».
З кабінету вона не виходила хвилин 20,а як вийшла, то гірко плакала, ми відразу почали її заспокоювати й давати валеріанку. Тоді вона розповіла, в чому ж таки справа…
Близько року назад жінка похоронила свого чоловіка і дуже тяжко їй було це пережити. Вона від однієї думки про це починала плакала і непритомніти, а згодом, ситуація погіршилась. У них був син, і він єдиною згадкою про чоловіка, адже він так був схожий на нього, але скоро у малого знайшли пухлину. Вона робила все можливе, аби добитись якоїсь допомоги, знаходила найкращих лікарів України, але все казали одне й те ж, що операцію потрібно проводити у Німеччині. Операція коштувала шалені гроші, і навіть якби вона взяла кредит, то таку суму їй би не хотів не дав. Сума була близько 70 тисяч доларів.
Тому Христина вирішила, що продасть квартиру у столиці, аби хоча б половина суми була на руках, а потім ще візьме у кредит потрібну частину. Вона думала про одне: як їй врятувати сина, все решта вона сказала, буде вирішувати потім.
В кабінеті, начальник говорив з Христиною про її сина, він попросив аби та назвала потрібну суму. Жінка виконала прохання. Начальник дав їй у руки конверт і сказав, що цієї суми має вистачити й на операцію, і на житло, і на дорогу, і так, на коли буде потрібно, на тоді я дам тобі твою оплачувану відпустку.
Ми взагалі не могли після цього сказати ні слова, адже вважали, що наш керівник бездушна людина, але він, дізнавшись про таке горе відразу дав усю суму просто так, з власного ж гаманця!
З цього моменту ми почали геть по іншому дивитись на нашого начальника. Він це помічав, але його суворість не слабшала. Христину з сином ми з нетерпінням чекали усім колективом, і навіть хотіли зробити вечірку в честь приїзду й оздоровлення її сина!
