З самого дитинства батьки мене вчили тому, що потрібно старатись допомагати людям, тому я ні разу не могла пройти повз усіх тих, хто просить милостиню. Я завжди давала хоч кілька гривень, я не збіднію, та і я не знаю, що змусило тих людей займатись такою справою. Нещодавно зі мною сталась така ситуація, яка перевернула все у моєму житті.
На той момент у нашому місті ще діяли карантинні обмеження, тому коли я вийшла з будинку і пішла до супермаркету, на моєму шляху стояв немічний дідусь. Він був чисто вбраний, в охайний та гарний одяг, але старість зробила його геть немічним. Він спинив мене і промовив тремтячим голосом:
«Доню, я тебе благаю, не проходь повз мене, я згубив усі свої гроші, і я ніяк не можу доїхати додому, а телефон мій вдома, я ж геть старий забув його. Там донька моя уже, мабуть, посивіла, бо мене вже цілий день немає вдома, а до села нашого ще годину їхати. Дай мені хоч на проїзд гроші, прошу тебе!».
Добрі очі й щира розповідь не залишили мене байдужою, я відразу протягнула йому п’ятдесят гривень, подумала, що цього йому вистачить, щоб додому добратись…
Він подякував і пішов у свою сторону, а я пішла далі у свою.
Я в магазині закупилась усім необхідним, і коли йшла до вільної каси, побачила, що на сусідній касі стоїть той самий немічний дідусь. Я підійшла до касирки, а та мені розповіла, що це за людина. Мовляв, живе він неподалік, і щодня приходить за спиртним, і невідомо звідки в нього гроші на це.
Так я й зрозуміла, що усім кому я допомагаю, не для всіх є допомогою. Люди лиш наживались на моїй доброті. Я дивитимусь уважніше кому я допомагаю і на що дійсно витрачаються гроші.
