Настя часто любила прийти до мене в гості, хоч вона й була на 20 років молодша за мене. Ми завжди могли поговорити відверто, вона була мені як донька. Батьків Насті не стало коли їй було 10, тому дівчинка виросла повною сиротою. Тому так вона прикипіла до мене, я була для неї й мамою, і сестрою.
Мені й самій не було легко по житті. Чоловік від мене пішов, коли мій синочок був ще геть малим. Змушена була давати ради собі. Тому я й старалась Насті допомогти з усіх сил.
Йшли роки, мій син Микола уже закінчив школу і вступив до ВНЗ. Згодом влаштувався на непогану роботу і так залишився у столиці жити. Дзвонив рідко до мене, може раз у два місяці приїжджав навідати, мовляв, зайнятий і частіше не має змоги. А я не можу змусити його більше часу матері приділяти. Хоча саме його увага була найбільш потрібна, адже я не молодію. А син ніби й не догадувався, а може просто не хотів опікуватись мною.
Так і стала Настя моєю єдиною допомогою: то в аптеку за ліками сходить, то за продуктами в супермаркет, поприбирає вдома, їсти зробить – ніколи не забуває про мене. Якщо треба, то приділить мені часу, посидить чаю вип’є, заспокоїть.
Декілька днів назад Микола подзвонив, що жениться. Весною, десь у березні, приїдуть в гості. Я рада за нього, адже це моя кровинка. Хоч і відчуваю, що для нього стала геть чужою. Весь час усі мої прохання приймає як докір, бо ж зовсім забув про мене…
А Настя ніяк не могла пройти повз мій дім. Завжди знайте бодай хвильку, щоб чимось пригостити чи просто побалакати.
Через місяць приїхав син з невісткою. Трохи покрутились, день, два, і знову швиденько втекли до столиці. Сумно тут, немає чим зайнятись в селі. А син і не поцікавився, чи треба якась допомога мені. А вже й кран протікає, і замок треба поміняти у дверях. Чоловічої руки не хватає… А він одягнувся, і чкурнув за поріг, мовляв, «Ма, не ображайся, як тільки буде час – знову приїду!».
Мене таке прощання дуже ранить. Я витерла свої сльози й зрозуміла одне, що надіятись я можу лише на Настю. Більше не вагаючись, зібрала усі потрібні документи й пошкандибала до нотаріуса. Прийняла я рішення, що буде правильно переписати хату на Настю.
Десь за два тижні передзвонив Микола і почав мене через телефон мало не зрікатись, що я ніби не порадилась із ним і як я могла з ним так вчинити. Я все вислухала і мовчки поклала слухавку.
Все ж хтось таки доніс до сина про те, що я хату переписала. Ну і нехай! Це вже все одно нічого не змінить, я вчинила так, як відчувало моє серце. Адже Настя стала мені як рідна і найближча людина поруч, на відміну від сина, якому не було до мене часу. Та й хата у неї геть валиться. Вона ніяк собі самостійно ради не дасть. А я буду рада якщо вона навіть переїде до мене жити.
Я знаю, що люди мене осудять. Як це я могла переписати квартиру на геть чужу людину, а не на рідного сина? Але я не змушена нікому нічого пояснювати? Мене ніхто не зрозуміє все одно. Мені одній видно, хто для мене ближчий. А люди говорили й будуть говорити завжди. Вчинив ти добре чи погано, осуд буде так чи так.
