Моєю мрією дитинства було стати лікаркою, тому в школі намагалась вчити ті предмети, які були необхідні для цієї професії. В медичному університеті я вчилась на відмінно, і закінчила його з відзнакою. Навчалась я на звісно на бюджетній основі, тому після закінчення університету мене відразу ж відправили на роботу у глухе невеличке місто досить далеко від столиці.
Сама я родом зі столиці, тому для мене було досить тяжко звикнути до життя і працювати у глухому містечку. Тут всі один одного знають, та й люди переважно займаються лише городом, господаркою. Ніхто не носить ніяких гарних нарядів, та і я уже звикла до їхніх звичаїв.
В лікарні як працівника мене цінували, я намагалась завжди бути чуйною й уважною до кожного пацієнта. Я взагалі була дитячим лікарем, але інколи могла прийняти й дорослих пацієнтів.
Одного разу я відпрацювала свою зміну і мала йти на виклики до своїх менших пацієнтів додому. Так, одна дівчинка змінила повністю моє життя.
В одному з будинків була дівчинка, яка мала дуже високу температуру і скаржилась на сильний біль у горлі. Оглянувши, я відразу ж зрозуміла, що у Софійки ангіна. Коли я присіла аби її послухати, то вона мені сказала:« Я б хотіла аби ви жили з нами. Ви дуже схожі на ангела. Одружіться з моїм татом, будь ласка». Мені стало дещо ніяково і я посміхнулась їй, а дівчинці відповіла, що я подумаю, але вона повинна дуже швидко одужати.
Софійки батько, Андрій, дуже вибачався за слова доньки. Він пояснив це тим, що дівчинці дуже не хватає мами, оскільки він виховує Софійку один. Я пояснила, що я не образилась ані каплі, бо це дитина, і вона може сказати будь-що. Я випила ліки, які необхідно купити та пояснила йому як їх приймати.
А біля під’їзду сиділи сусідки-бабусі моєї пацієнтки. І давай розповідати мені, що дружина Андрія пішла до іншого, вірніше утекла із ним в Іспанію. Чоловік дуже старанно виховує доньку, але бабусі знають краще, бо вже вирішили, що йому треба жінку собі найти оскільки не може дати ради з Софійкою. Вони вже самі його з якоюсь жінкою посватали, вона живе у сусідньому під’їзді. І немає значення, що вона старша за нього.
У мене часу багато не було слухати їх розмови, тому пішла далі у справах, бо попереду ще було декілька пацієнтів. А ввечері вдома не могла забути про свою маленьку пацієнтку Софійку. Дуже вона мені запам’яталась. Я завжди мріяла аби у мене колись була така ж прекрасна доня. Я ж пам’ятаю дитинство, я також залишилась без мами. Мами, на жаль, не стало. Я довго плакала за нею.
На другий день я вирішила ще раз навідати Софійку після роботи. Дівчинка мала здоровий вигляд та ще й запропонувала мені аби я випила з нею чаю. А під час чаювання сказала, що вона не забула про ті слова, які сказала вчора. Вона б дуже хотіла аби я стала її мамою. Ми дуже гарно провели час, а потім я їй пообіцяла, що якщо на вихідні у неї не буде високої температури, то підемо в парк погуляємо.
Знаєте, я така щаслива, що маю таких тепер найрідніших людей у цьому глухому містечку…
